Страхоліське НВО"ЗОШ І ступеня-дитячий садок" 

Понеділок, 25.09.2017, 22:32

Вітаю Вас Гість | RSS | Головна | Історія села Страхолісся | Реєстрація | Вхід

       Історія рідного краю... Як інколи мало ми про неї знаємо. Пам’ять повертає нас в минуле, примушує згадувати, відновлювати, „реставрувати” подробиці, які пізніше стають історією... 

      Сьогодні з’являється багато цікавої літератури про історію України, не диво вже й зовсім маловідомі факти про певні події. Але все ще важко знайти матеріал про рідний край, маленьку бáтьківщину, про ту місцевість, де ти народився, зробив перші кроки, сказав перші слова, де пройшли роки дитинства і юності, де зараз живеш.

      До вашої уваги розповідь про красиве і тихе село Страхолісся, яке розташоване на березі Київського водосховища, по якому чорним крилом пронеслась Чорнобильська трагедія. Розділила час на „до Чорнобиля, і після”.

      „Страхолісся – село, розташоване за 30 км від районного центру (мається на увазі Чорнобиля). У Страхоліссі розміщена бригада колгоспу ім. Леніна, центральна садиба якого знаходиться в селі Горностайпіль. Страхолісся відоме з 1695 року. Біля села виявлено залишки поселень доби неоліту, бронзи та раннього заліза. В роки Великої Вітчизняної війни в районі села діяв партизанський загін ім. Чапаєва. За мужність, виявлену у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, 76 жителів Страхолісся нагороджено орденами і медалями СРСР” (Енциклопедія „Із історії міст і сіл України”)

      А яка цікава версія щодо походження назви села (цю інформацію надав колишній житель села Григорій Володимирович Шимхо (1922 – 2002 р. р.)). У Київського князя Святослава було три сини: Ярополк, Олег і Володимир. Святослав залишив Ярополка княжити в Києві, Олега – у Коростені, а Володимира послав у Новгород. Ярополк був недоброю людиною. У коростенського князя Олега були іменини. Ярополк послав своєму брату Олегу поздоровлення і дари, а своїм людям наказав убити Олега. Після іменин, під час полювання, посланці Ярополка убили Олега. Ярополк пізніше хотів убити і Володимира, щоб потім самому стати Великим князем Київської Русі. Але новгородський князь Володимир розгадав наміри Ярополка. Він закликав собі на допомогу варягів із-за моря і рушив на Київ.

      Перший бій відбувся під Любичами. Ярополк зі своєю дружиною відступив до устя Прип’яті. Але це болотиста, несприятлива для оборони місцевість. Тому рішучий бій між дружинами Володимира і Ярополка відбувся на устях Тетерева.

      Це був страшний бій на смерть. Вся місцевість поросла велетенським дубовим лісом, укрилась трупами воїнів. Майже вся дружина Ярополка полягла в цьому лісі. Ярополк ледве утік у Київ. Володимир зайняв Київ і став Великим князем Київської Русі.Через цю страшну битву двох князів-братів, ліс, на устях річки Тетерів, народ назвав „страшним лісом” – Страхоліссям.

      Чи було тут поселення до цього бою, невідомо. Очевидно було, бо це дуже зручне місце. Родюча земля – дуб росте. Зі сходу високий берег омиває могутній Дніпро, а з півдня – кручі Тетерева. В цих кручах гніздилась маса стрижів. Тому і тепер люди села, переказуючи історію із покоління в покоління, називають стару вулицю над морем – „Стрижівкою”.А люди тоді, в основному, селились на берегах річок, так і з’явилось село Страхолісся.

      На старому кладовищі, яке знаходилось на окраїні села (а зараз в центрі, після переселення в 1962 – 1964 роках під час будівництва Київського водосховища), як свідки того далекого часу, стоять могутні дуби. Інколи здається, що вони ніби щось хочуть розповісти, торкаючись своїм гіллям землі, а іноді ці дуби схожі на місточок, що з’єднує сучасність з минулим.

      За переказами місцевих жителів (цю інформацію надав Г.В.Шимхо) наприкінці XIX століття в селі Медвин (5 – 6 км від Страхолісся) було помістя відомої на той час людини – Миколи Хрякова. Він пройшов шлях від простого селянина до мільйонера, мав свої підприємства (млини, пивзавод) в Києві. Його маєток знаходився на території вахтового селища Зелений Мис (побудованого після аварії на ЧАЕС), а поруч був хутірець під такою цікавою назвою, як Видумка (це сьогоднішнє село Медвин). Пан побудував у своїх володіннях паровий млин, на прилеглих землях вирощували такі овочі, яких до того часу не знали місцеві селяни (наприклад, така культура, як помідор). Працювали у Миколи Хракова і люди із Страхолісся. Так і передаються ці відомості із покоління в покоління. Микола  Хряков  помер  приблизно в 1900 році. Володіння у Медвині перейшли у спадок його родичам. Пізніше почався період розкуркулення і колективізації. В 1928 році людина, що була родом із Страхолісся (ніби Приходько), почала організовувати на території помістя пана Хрякова комуну. До її складу входили бідні люди, яким надавали землю в користування (в більшості вони не були хазяїнами, навіть не знали, як її обробляти). З такою формою господарювання нічого не вийшло, і хазяйство Миколи Хрякова зазнало великої розрухи.

       Легенди, перекази рідного краю... Народ збирає і передає їх із вуст в уста, від одного покоління до іншого. Із яким захопленням ми слухаємо їх, а в уяві постають події того часу. Опарище, Кутчик, Лазарщина, Попове озеро... А ось одна тільки назва: „Серафимова криниця”... і перед очима постає священник на ім’я Серафим, що жив у давнину на території Страхолісся. Чи не склалися стосунки з людьми, чи бажання бути поближче до природи, чи потреба відмолити гріхи людей, заставила його піти жити у віддалене місце. Серафим побудував помешкання, викопав криницю, де освячують воду і сьогодні. Пройшли роки, Серафим полишив грішну землю і відійшов у вічність. Час зруйнував будинок, але залишилась пам’ять про цю людину, і як постійне нагадування – криниця Серафима, із чистою, джерельною водою, що зцілює місцевих жителів. Часто можна зустріти тут людей, які відпочивають на природі.

      За переказами старих людей, в 1936 році в селі була велика пожежа, яка відіграла значну роль в житті села. Багато людей говорять, що її причиною стали пустощі дітей з вогнем. Будинки були вкриті соломою і вогонь швидко охопив своїми язиками велику частину села. Це сталося в пору жнив, коли більшості людей навіть вдома не було. З того часу у вжитку з’явилось таке поняття, як „нове село”, тобто побудоване після 1936 року. Життя продовжувалось і необхідно було відбудовуватись.

      А потім мирна праця страхолісців, як і всієї України, була обпалена страшним полум’ям війни. В серпні – вересні 1941 року німецькі війська ввійшли до села. Але ще до війни, недалеко від Страхолісся, через озеро Подневеччя (зберігаю назву із місцевою говіркою, оскільки мова жителів села схожа до білоруської) почали будувати міст. Він пролягав через озеро, вів до Борової, маленького хутірця, а це вже рукою подати до Дніпра (від села відстань до Дніпра 7 км). Деякі люди вважають, що саме завдяки цій споруді шлях загарбників до території села набагато скоротився. На початку Великої Вітчизняної війни міст було зірвано.  Великі бої точилися у цьому регіоні. Восени 1943 року село було визволено від фашистських загарбників.Ще багато є живих свідків тих подій, але потихеньку рани на серці зарубцьовуються, а пам’ять не хоче повертатись до страшних днів.

      Хочеться ще зупинитися на такій важливій події з історії села, як будівництво Київської ГЕС, внаслідок чого утворилось Київське водосховище, на берегах якого розташовується мальовниче село Страхолісся. Перед затопленням водою тут знаходились багатющі луги, пасовища, якими користувалися прилеглі колгоспи, в іншій частині ріс ліс. На території, що знаходиться вже під водою, були такі села, як Дяболовичі, Ротичі, Домонтово, Лапутьки, Пилява, Богдани, Грині.

      Необхідно було провести підготовчі роботи: людей із названих сіл треба було влаштувати, вирішити питання із подальшим місцем їхнього проживання. Як розповідають місцеві жителі (дані Михайла Олександровича Рожка), то, наприклад, людей із села Домонтово, за бажанням, виселили до Криму. Звідти приїхали голови деяких колгоспів і забрали людей (звичайно, за бажанням) на постійне місце проживання. Також забрали і колгоспне майно, що знаходилось на території Домонтово. А потім летіли із далекого Криму листи з фотокартками до рідних людей...

      Частину жителів із цих сіл влаштували в Страхоліссі, Горностайполі, Зорині. Виділяли землю під будівництво, забезпечували будматеріалами, надавали грошову допомогу. Це в якійсь мірі було трагедією для людей (пізніше на їхню долю ще раз випаде тяжке випробування і страх очікування переселення із рідного села під час аварії на Чорнобильській АЕС). Людям приходилось залишати рідні оселі, перебиратися в інші місця. Звичайно, будівництво Київської ГЕС (якщо брати конкретно Страхолісся), мало як негативні, так і позитивні сторони: починалось будівництво нових приміщень, ставало кращим сполучення зі столицею (за допомогою водного транспорту, збудована пристань і ходив теплохід типу «Ракета»). Але разом з тим було затоплено велику кількість лугів, вирубано красивий ліс.

      Забудова території села (1962 рік) знову таки пов’язана із поняттям ”нове село", що з’явилося після переселення людей із територій, що були затоплені водою. Цікавий той факт, що з села Ротичі  було перевезено церкву до Страхолісся  і використано цей матеріал для будівництва клубу. А в даний час в цьому приміщенні знову знаходиться Українська православна церква Святої Трійці Київського патріархату на вісімдесят прихожан. Обслуговує її один священнослужитель.Місцеві жителі (в основному люди похилого віку) і зараз розрізняють, хто родом із Дяболовичів, Ротичів, Домонтово, вони для них так і не стали страхолісцями. Хоча вже багато води збігло з того часу, та залишилась пам’ять…

      Це край, обпалений Чорнобилем. Це вони, мешканці Страхолісся (як і інші села Іванківського району), весняним теплим днем 1986 року, приймали і розміщували по домівках евакуйованих земляків із сусідніх сіл, щедро ділилися усім, що мали самі. Залишилась мальовнича природа, залишились береги дитинства, село, яке з літами постаріло і зникло під тягарем часу і того лиха, що звалилось на його плечі. Під тягарем того колючого дроту, яким було обнесено ліс за крайньою хатою. І стає  цей дріт  „ пам’ятником”, що знову ж таки ділить час чорною смугою „ до Чорнобиля, і після”.

        Мальовнича Чорнобильщина... Край смутку і краси, радості і печалі, розкішний вінок з рути і барвінку, над якими сяють ясні зорі. Чорнобиль – віковічна боротьба нашого народу з мирним атомом, боротьба за спустошені села і душі людей, які змушені були залишити рідні домівки. Але як часто, перегортаючи, наприклад газету, хочеться відшукати хоча б маленьку вісточку, єдине слівце про Чорнобильський район. Так, напевно, вже влаштовані люди... Але не можна сказати, що все так погано, адже життя продовжується. В селі живуть люди. І звичайно, окрасою села є саме вони.Нехай не вийшло із цієї землі знаменитих людей, імена б яких дзвеніли на всю країну, але це люди, які люблять своє село, живуть в ньому і працюють.

      Гарні люди живуть в Страхолiссi, але село порожніє. Віра в краще майбутнє тримає нас на землі. В тяжкі хвилини розпачу ми звертаємось до храму. Не без фантазії архітектора в центрі села побудована чудова церква. Це зовсім нова споруда — Українська православна церква Московського патріархату, розрахована на 50 прихожан. Вона була побудована у 1987 році. Будували церкву всім миром, допомагали будматеріалами i робочою силою організації Чорнобиля. Також було залучено спонсорські кошти. Коли заходиш в це приміщення, то здається, що поринаєш у свiт душевного спокою, якого нам так не вистачає в сучасному хаосному житті. На території села є Будинок культури, бібліотека, медпункт, школа, дитячий садок. Приміщення Будинку культури та дитячого садка побудовані в 1987 році. Зараз дошкільний заклад не працює, сама будівля в жалюгідному станi, хоча раніше на його подвір’ї дзвеніли дитячі голоси.

      Не хочеться залишити поза увагою ще одну сторінку літопису села, пов’язану з трагічними подіями 1986 року. Недалеко від Страхолісся (5 км від села) почали будувати вахтове селище енергетиків — Зелений Мис. Звідси люди, сповнені героїзму, вирушали на боротьбу із невидимим ворогом — радіацією, яку неможливо було відчути ні в воді, ні в повітрі, ні в духмяних пахощах трав. Ще задовго до цих подій на мальовничих берегах водосховища, недалеко від села, розташовувалася база відпочинку Київського авіазаводу ім. Антонова „Зелений Мис”. І чи не є це місточком, що наштовхує нас на думку про спільність назви бази відпочинку i вахтового селища Зелений Мис? А пізніше i древня назва села Страхолісся була замінена на Зелений Мис, Страхолiська сільська рада перейменована на Зеленомиську.

У К А З
             ПРЕЗИДІЇ
ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР

Про перейменування села Страхолісся
                        Київської області

( Відомості Верховної Ради (ВВР), 1986, N 27, ст. 538 )

Президія       Верховної       Ради       Української     РСР
п о с т а н о в л я є: 

Перейменувати село   Страхолісся    Чорнобильського    району
Київської області - на село Зелений Мис.

Голова Президії
 Верховної Ради Української РСР                         В.ШЕВЧЕНКО

Секретар Президії
 Верховної Ради Української РСР                          М.ХОМЕНКО

м. Київ, 23 червня 1986 р.
          N 2419-XI

 І знову ж таки в 1989 році селу повернуто назву Страхолісся.

У К А З
             ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР

  Про відновлення селам Зелений Мис і Красне Друге
  Київської області колишніх найменувань
 
 Страхолісся і Германівка

  ( Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1989, N 43, ст. 597 )
 
 Президія       Верховної       Ради      Української      РСР
  п о с т а н о в л я є:

     Відновити населеним   пунктам   Київської   області   колишні
найменування:

     селу Зелений Мис Іванківського району - село Страхолісся,

     селу Красне Друге Обухівського району - село Германівка.

 Голова Президії
 Верховної Ради Української РСР                         В.ШЕВЧЕНКО

 Секретар Президії
 Верховної Ради Української РСР                          М.ХОМЕНКО

 м. Київ, 9 жовтня 1989 р.
          N 8230-XI

      Замилувався цим чудовим краєм i відомий кіноактор Леонід Биков. На розкішному березі моря, що приваблював своєю природою, мисливством, рибальством, він побудував дачу. Завдяки своїй відкритій душі, актор швидко знайшов спільну мову з місцевими жителями. В свою чергу, як згадують близько знайомі з ним люди, він дуже хотів залишити пам’ять про цей край i страхолiсцiв на кiноплiвцi. Шкода, що ця мрія так i залишилася мрією…

      Час спливає швидко. Люди залишають слід на землі у своїх дітях, ділах. Час усьому суддя. Саме він покаже, чи залишиться „зона”, колючий дріт поза селом, який обвив не тільки спалену Чорнобилем землю, а й свідомість, i душі місцевих жителів. Та ніякими найболючішими дротами i найсуворішими правилами не можна заборонити страхолiсцям любити своє село, свою землю, без якої поліщукам ніяк не жити.

      Пишучи цю історію села (а допомогала збирати матеріали і упорядкувати їх, Лич Наталія Василівна, вчителька, що працювала в нашій школі), я, як кажуть, пропустила через себе кожну букву, кожне слівце. Адже мені не байдужа доля мого рідного села. Я, вчителька початкових класів, народилася і виросла в цьому селі, тут пройшли роки мого дитинства і юності, після навчання повернулася на роботу в рідну школу. В дитячих душах ось уже 27 років я сію любов до своєї маленької батьківщини, рідного села. Саме від першої вчительки маленькі „чомучки” отримують знання не тільки з математики та мови, а я хочу, щоб діти вірили в щасливе майбутнє, щоб вони назавжди повірили, навіть дорослішаючи, що в цьому складному житті добро завжди перемагає зло. В цих рядках я передала свої почуття і мрії.

    Страхолісся, моє Страхолісся,

Ти село моє рідне, єдине,

Залишаючи лиш на годину,

Моя думка до тебе все лине.

            Тут дитинство пройшло босоноге,

            Тут поховані батько і мати,

            Все тут рідне, близьке, сокровенне,

            Є що дітям-потомкам сказати.

Страхолісся моє, Страхолісся,

Так до тебе душею я лину,

Знову й знову приходжу до школи

І душа там не знає спочину.

             Знову рідні, малі рученятка

            Я беру до своєї долоні,

            І веду по життю їх щоденно,

            Сивина вже закралась у скроні.

Заглядаю в допитливі очі,

І не можу я їм пояснити,

Що красу багатющого краю

Міг „Чорнобиль” так гірко спалити.

              Страхолісся, моє Страхолісся,

             Як я хочу, щоб ти процвітало,

             Щоб життя наше вічно зелене

             Назавжди у селі в нас зосталось.

      Хто знає, i як хочеться у це вірити, можливо, колись ми прочитаємо газетний матеріал про те, що в Страхолiссi є багато молоді, що лише о дванадцятій ночі могли зачинити клуб, бо вранці з  першими півнями треба було підійматися на роботу. Хочеться вірити, що це село заслуговує на кращу долю...

Матеріал підготували: Алла Яківна Марченко, Наталія Василівна Лич 

 

Вхід на сайт

Пошук

Календар

«  Вересень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Наше опитування

Як ви дізналися про нашу школу?
Всього відповідей: 13

Корисні посилання

IMG 3571 16

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0